Не так давно в українському медіапросторі актуалізувалася тема цензури: журналісти “Української правди” заявили про тиск на медіа. Потім обговорювали інтерв’ю радника президента з питань комунікацій Дмитра Литвина, який коментував заяви УП про те, що це він стоїть за забороною спілкуватися з журналістами цього медіа. А після цього була стаття російського видання “Медуза” про цензуру в українських медіа. При цьому спікери кардинально по-різному бачать ситуацію із цензурою (чи її відсутністю) в Україні.
Так, журналістка “Радіо Свобода” Власта Лазур не вважає, що цензура та самоцензура входить у ТОП проблем, які є в медіа, де вона зараз працює. Проте якщо мова про медіа, які мають бути незалежними і входять у Телемарафон, то тут журналістка готова говорити про цензуру.
“В мене немає доказів, але в мене і немає сумнівів, що там є цензура”, — заявила вона.
Ігор Розкладай з Центру демократії і верховенства права вважає, що для українських медіа більш актуальна проблема самоцензури, бо з’явилося надто багато тригерних тем, зачепивши які можна наразитися на хвилю обурення у соціальних мережах. Тому “іноді краще просто промовчати, ніж говорити”. А от темники, на його думку, більше не є реальністю українських медіа.
Для Полін Мофре з української програми у відділі Східної Європи і Центральної Азії міжнародної організації “Репортери без кордонів”, судячи з кількості обговорень цензури на українських майданчиках, ця тема не входить в трійку проблем та викликів. Є безліч інших питань, які намагаються вирішити українські ЗМІ.
А от голова ГО “Детектор медіа” Наталія Лигачова бачить проблему цензури у трійці найбільш актуальних проблем для українських медіа. Вона погодилась із тим, що низка українських видань ніким не цензоруються, але є й Телемарафон, де, на її думку, є пряма цензура. Також існують анонімні telegram-канали з величезною аудиторією, які формують дуже багато суспільних настроїв, і які, як вважає Лигачова, “масштабно використовуються владою, офісом президента”. Також вона назвала третій чинник — “коли в нас міністри бояться приходити на ефіри і давати коментарі — це самоцензура”, яка може бути сприйнята як конкуренція владі. Тому очільниця “Детектор медіа” пропонує розрізняти два типи самоцензури: ту, що обирає сам журналіст, щоб не нашкодити, і ту, яка нав’язана владою.
Проте якщо самоцензура настільки поширена в українських медіа, то як її подолати?
Власта Лазур каже, що самоцензура вже багато років перестала бути для неї проблемою. Проте іноді все ж нагадує про себе.
“Приблизно рік тому влітку 2023 року мені почали писати мої глядачі про те, що якийсь жах відбувається під військкоматами. Люди там просто ночують. Я підняла цю тему в нашій редакції й сказала: треба брати і їхати на ніч під військкомат і показувати, що там відбувається. І абсолютно більшість моїх колег сказала: ми так можемо нашкодити збройним силам… Як дуже сильно тоді поконфліктувала з колегами, але ми відклали цю тему. Прийшло літо 2024 року… Я кажу: треба їхати під військкомат… Ми там проводили реально багато годин. Ми зняли багато відео, де дійсно сотня чоловіків стоїть у чергах по 10 годин. Ми це показали. І до нас прийшла заступниця міністра оборони. І через чотири дні Міністерство оборони вийшло із заявою: ми почули суспільство, ми впроваджуємо електронну чергу. Я не знаю, чи це спрацювали наші матеріали, чи наше доволі жорстке інтерв’ю, але тоді я дуже сильно пожалкувала, що я це не зробила ще рік тому. Можливо би вже зараз і електронна черга працювала краще. Для мене це ще одна ілюстрація, що ми маємо всіма можливими способами відмовлятися від самоцензури”, — розповіла журналістка.
За останній рік журналісти стали менш схильні до самоцензури. Якщо рік тому низку тем просто не чіпали з мотивацією “не нашкодь”, то зараз в більшості редакцій є думка, а чи не запізно ми будемо розказувати про проблеми, які перезрівають. Ця тенденція помітна і в соціальних мережах. Ігор Рзкладай згадує, що на початку вторгнення медійники дмухали на холодне, бо ані вони, ані решта суспільства не були готові до того, що о 6 ранку почують вибухи з боку Гостомеля. Він вважає, що аргументи, чи ми не нашкодимо, зараз вже зайві.
“Будь-що, що стається зараз в публічному просторі росіяни навчилися використовувати для так званої malinformation. Тобто це не дезінформація, коли вони вигадують абсолютно щось таке дике, наприклад, про поїдання снігурів. Вони беруть конкретний сюжет, який стається на тижні”, — розповів Ігор Розкладай.
Він підкреслив, що цілком реальні випадки росіянами перепаковуються в дезінформацію і розповсюджуються по пропагандистських каналах. Росіяни навчилися працювати з болючими для українців темами, і це може стати причиною для самоцензури журналістів.
Увага до публікацій про цензуру чи самоцензуру в українських медіа стає темою обговорення не лише в Україні, а й за кордоном. Полін Мофре відзначає, що українські журналісти в умовах війни продовжують висвітлювати теми щодо корупції, воєнних злочинів, економічних та політичних проблем. Для “Репортерів без кордонів” важливо розповідати це західним країнам, підкреслюючи, що свобода слова все ще є в Україні. Проте існують також проблеми, пов’язані з тиском на пресу. Західні медіа в курсі того, як працює Телемарафон, і що надходив запит його завершити.
Існує думка, що говорити про проблеми медіа треба. Бо якщо це не будуть робити українські медійнки, це зроблять їх російські колеги у вигідний для себе спосіб і стануть нібито єдиним джерелом інформації про події в Україні. Противники цієї позиції наголошують, що обговорення проблем може нашкодити висвітленню цих подій та поширить російські наративи. Між цими суперечностями доводиться існувати українським медіа.
Очевидно, що росіяни використають українські проблеми проти українців, але де тут золота середина? Як не підігравати російській пропаганді і одночасно не проґавити момент, коли цензура захопить медіа?
“Краще ми будемо розповідати про наші проблеми в рамках самовідповідальності, в рамках наказу 73 головнокомандувача, в рамках треба погоджувати все, що стосується військових речей з військовими тими. Але про все інше треба розповідати, як і завжди, як і в мирному житті, тримаючи баланс”, — відповідає Наталія Лигачова.
Проте навіть якщо чесно та відверто говорити про недоліки та конфлікти, залишається ще одна проблема. В українських медійників виникає відчуття, що статтям та матеріалам “хороших” росіян про Україну довіряють більше, ніж українцям. Буцімто, думка українського журналіста залишатиметься заангажованою, адже він — сторона конфлікту. І хоча Полін Морфе не помічала такого, щоб західна аудиторія менше довіряла українським ЗМІ, Ігор Розкладай каже, що дисбаланс присутній. Для нього показовою стала ситуація, коли цього року у Відні на конференції, де в панелі про Україну не було українців, зате були росіяни. А коли українці спробували підняти питання про себе, їм сказали, що в регламенті зустрічі нема часу на питання та відповіді.
“Росія є більш зрозумілою завдяки своїй давності. Внаслідок того, що у Росії в кожній столиці Європи є “прекрасні фортеці”, які називаються “русскій культурний центр”. Нам змагатися з росіянами точно важче, тому що вони цим займаються, вибачте, ще з часів царської Росії. І тому Росія є більш зрозуміла. Україна — це щось нове, яке ще треба зрозуміти. Тут працює академічна інерція, яка так само навчалася на російських джерелах. Тому ми все ще є певно мірою постколоніальною країною, до якої мають звикнути, на це потрібен очевидний час. Ще довго, на жаль, росіян будуть чути краще, ніж нас”, — підсумував він.
