Висвітлення питання військовополонених у медіа: проблеми та пошуки рішень

На дискусійних панелях конференції Donbas Media Forum запрошені спікери поділилися своїми думками про те, в який спосіб мала б бути організована комунікація зі світом, що б мали зробити українські та міжнародні медіа, в який спосіб мали б організувати свою комунікацію офіційні органи влади в Україні.

Наразі родини військовополонених та організації, в які вони обʼєднуються, не знають, в яких умовах перебувають їх рідні. Зокрема, про долю рідних у полоні не знають родичі тих, хто пережив масову страту в Оленівці. Якщо у 2022 році російські пропагандисти намагалися показати кадри з тими, хто постраждав та вижив, то зараз інформації обмаль.

За словами голови ГО “Спільнота Оленівки” Олександри Мазур, її організація відкрита для інтерв’ю ЗМІ, родини загиблих та тих, хто повернувся з полону, охоче дають коментарі українським медіа. Натомість західні медіа зацікавити важко.

“Ми не можемо пробити цю кригу. Ми звертаємося до іноземних ЗМІ, але це майже не дає результату. У нас дуже рідко бувають публікації за кордоном. Як ми розуміємо, як нам кажуть українські журналісти, це тому, що у них немає інтересу. Ну просто для них це неактуально”, — розповіла Олександра Мазур і закликала журналістів ділитися контактами громадських організацій родин військовополонених з іноземними медіа.

Натомість Олена Барсукова, журналістка видання “Українська Правда Життя” бачить також проблему у недостатній етичній комунікації з боку журналістів. За словами Борсукової, кожна людина — військовополонені, які повернулися додому, та їх родини — мали негативний досвід спілкування з журналістами.

“Для мене не “окей”, і для мене проблема те, що у нас медіа дуже сильно люблять видушувати емоцію, тобто виводити родину на сльозу… Можна знайти спосіб розповісти про болісні емоції та про проживання розлуки з близькою людиною, яка в полоні, здібностями в тексті, а не видавлюванням із родин полонених, плачу або відчайдушних фраз. Людина потім залишається з цим болем, а ви просто йдете і все і забуваєте. А людина проживає кожен раз в кожному інтерв’ю одне й те саме”, — розповіла Барсукова.

Журналістка вважає, що ще одна проблема — це надмірна увага до військових, коли вони щойно повернулися з полону: надмірна концентрація на сльозах, втраті ваги, обіймах з рідними, пережитому насиллі. Неприпустимим є припущення щодо того, що людина пережила у полоні. Дехто з полонених, за словами журналістки, скаржилися на те, що їх розмови біля автобуса публікували без дозволу.

“Є спосіб це етично робити. Можна налагоджувати просто дружні відносини, ходити на акції, знайомитися з родинами, знайомитися з хлопцями, та дівчатами, які повертаються. Це принесе набагато більш емоційний, ніж швидке намагання людину поколупати та піти”, — каже журналістка.

Модератор дискусії Станіслав Федорчук, голова правління ГО “Українська народна рада Донеччини та Луганщини” відзначив з цього приводу, що дуже важливо говорити про наших військовополонених як про тих людей, які є частиною Сил оборони України, і в тому числі під час свого перебування в полоні.

Журналістка “Суспільного” Дарʼя Григоренко мала низку публікацій, повʼязаних з етикою спілкування з родинами військовополонених. Вона вважає, що журналіст не повинен гнатися за сенсацією, бо перед нею в першу чергу людина, а не обʼєкт, який треба показати як сенсацію.

“В першу чергу я кажу своїм героям, що я не маю на меті розповісти якусь сенсацію, я просто хочу, щоб вони поділились власним досвідом і щоб той, хто стикнувся з такою ж ситуацією, пережив те, що і пережили вони, зрозумів, що вони не одні”, — пояснює Дарʼя Григоренко.

На її думку, важливо дати родині полоненого розуміння, що їх дитина важлива і що про неї памʼятають.

Петро Яценко, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими підкреслив, що головним принципом, яким мають послуговуватися журналісти у роботі з військовополоненими — це “не нашкодь”. Оскільки понад 95% військових і цивільних, які повернулися з полону, зазнали катувань.

“Кожного разу після обміну ми робимо двотижневий карантин для медіа на спілкування з цими людьми. Намагаємося його дотриматися, тому що людям потрібно прийти до тями, їм потрібно зрозуміти свій стан. Вони працюють з медиками, вони працюють з психологами. І після цих двох тижнів спілкуватися можна далеко не з усіма. Можна спілкуватися лише з тими, хто має дозвіл від психологів, хто має що сказати і бажає це зробити. Часом ці стани є нестабільними. Часом ці люди погоджуються говорити з медіа, але в останній момент відмовляються”, — каже Яценко.

Він радить у спілкуванні з військовополоненими концентруватися на позитивних моментах, на тому, що підтримувало людину у полоні, що допомагало вижити. Зараз з полону повертаються люди, які пробули там понад 2 роки, і їм потрібно більше часу, щоб почати вільно говорити про страшні речі, які з ними сталися. Бажано, щоб під час інтервʼю з цією людиною був поруч хтось із рідних або психолог, який має досвід роботи з військовими й цивільними, які пройшли полон. В жодному випадку не треба нічого випитувати та ставити провокативні питання чи щось подібне.

Попри це, Олександра Мазур вважає, що українські медіа пильно стежать за акціями на підтримку українських військовополонених. З багатьма склалися партнерські відносини, і журналісти охоче відвідають події.

“Вони (акції на підтримку військовополонених в Україні — прим. ред.) на високому рівні контактів зі ЗМІ, і ми це можемо бачити. Постійно публікуються фотографії з акцій по Україні, особливо київські. Інші міста публікують регіональні медіа. Усе нормально, налагоджено”, — розповіла вона.

Натомість із діаспорними організаціями є проблеми. Вони не отримують фінансування, не мають у штаті спеціальних фотографів, які б публікували фото одразу після події. Це стає проблемою для українських медіа, які не хочуть розповідати про мітинг, який відбувся кілька днів тому.

Своєю чергою, західні медіа публікують новини про українських військовополонених лише за наявності цікавого інфоприводу. Просто акції-нагадування вже не у фокусі їх уваги. Олена Барсукова вважає, що постійно треба створювати інфоприводи.

“Треба розуміти їхню специфіку. Те, що для нас, наш щоденний біль, для них це чергова проблема, десь там, дуже далеко. Вони пишуть про полонених, здебільшого тільки тоді, коли є інфопривід, тому добре створювати інфоприводи. Наприклад, коли родини їздять до Папи Римського, або виступають в Женеві. Це вже інфопривід. Вони пишуть частіше про заяви Офісу Президента, чи Офісу генпрокурора, чи Координаційного штабу, чи ГУР. Тому ці заяви дуже важливі. Якщо відбувається обмін — особливо, якщо великий обмін — вони теж про це пишуть. Добитися від них якоїсь публікації з просто анонсом акцій або фото з акцій — це майже нереально”, — каже журналістка.

На рівні політичних середовищ Європейського Союзу визнається той факт, що ані МЧХ, ані ООН, ані ОБСЄ не можуть впливати на долю наших військовополонених і цивільних заручників. Станіслав Федорчук вважає, що медіа можуть перехилити політичні еліти Заходу для більш активної позиції в пошуку шляхів для посилення обміну як цивільних заручників, так і власне військовополонених. Натомість деякі іноземні оглядачі звинувачують українські медіа у надмірній емоційності, коли мова йде про полон.

Натомість Дарʼя Григоренко розповіла, які історії мають найбільшу популярність. Журналістка впевнена, що читача захоплюють деталі, життєствердні мотиви та людське ставлення до військовополонених й тих, хто чекає їх з полону. Спогади про дитинство, хобі, захоплення, якими людина жила і чим надихала — все це створює позитивний образ полоненого та його родини, дарує надію, формує людське ставлення. Гнатись за сенсаціями та вичавлювати сльозу вона не радить.

“Я впевнена, що це буде цікаво. Розповісти про те, чим людина захоплюється. І не описувати ті види катувань, які росіяни до неї застосовували, а розповісти про те, чим людина жила, і коли вона повернеться з полону, то зможе адаптуватись так, що повернеться до того, чим займалася”, — каже пані Дарʼя.

За її словами, надважливий щирий емоційний контакт двох людей, об’єднаних спільною темою. “Комерційний” контакт журналіста та родича полоненого не спрацює.

“Щирість вибудовує довіру. Я ставлю себе на місце мами, яка, син якої потрапив в полон. Я б не сіла поряд з незнайомою мені людиною, яка мені вчора набрала і сказала: “Можете мені, будь ласка, розповісти історію”. Я б не сіла і не розповіла її, бо мені важливо побачити людину, побачити її фідбек, побачити очі, побачити те, що вона хоче почути, тому це теж дуже важливо”.