— Розкажіть про свою роботу в Україні, чому вирішили знімати тут?
— У травні я вперше приїхав до України. Я був там три місяці, а потім повернувся на Тайвань, де зараз живу. У мене був український друг, який жив на вулиці, де я живу в Тайбеї. Тут він був за академічним обміном із місцевим університетом, бо він є одним із завідувачів кафедри фізики у Львівському університеті. Я деякий час не бачив його через пандемію, а потім почалася війна, і я був настільки захоплений цією війною і стурбований нею, що я хотів приїхати і зробити свій внесок.
Я — американський ветеран і був військовим медиком, тож вирішив, що приїду і спробую зробити свій внесок. І тоді зрозумів, що мені справді потрібно просто зняти фільм, щоб спробувати зафіксувати те, чого не можуть зафіксувати новини, а саме: залишатися там протягом довшого періоду часу та відчути український дух, дух укоаінських людей. Тож я почав зі Львова, а потім мене познайомили з одним джентльменом, який повіз мене аж на Донбас, а потім до Харкова. Я місяць пробув у Харкові, потім поїхав до Києва, де також був місяць, а потім поїхав з Києва вниз до Дніпра та Одеси. Потім я повернувся до Львова, погостював у друга та остаточно поїхав. Але я повертаюся наприкінці цього місяця до Львова.
— Ви хотіли показати те, чого не показують у новинах. У цьому полягала ідея вашого фільму?
— Знаєте, у новин є обтяження, вони повинні намагатися бути об’єктивними. Але я хотів би мати досвід культурної антропології. Десять років я прожив на чужині. У моїй родині змішана раса, тому я намагаюся зрозуміти, чим український народ відрізняється від мого американського народу. Крім того, Тайвань знаходиться в унікальній ситуації, коли йому потенційно може загрожувати Китай. Тож у мене були всі ідеї разом.
І знаєте, коли ти в Харкові і тебе п’ять разів на день обстрілюють, це впливає на тебе. Це змінює мислення та все інше. І тому для мене це була глибока подія як для людини, як для батька. Але також є інша річ, коли ви бачите стійкість українського народу і… знаєте, кожен американець росте із ідеєю любові до країни та ідеєю патріотизму, це те, чого нас вчать у дуже ранньому віці. Але українці, ти відчуваєш, що вони живуть у цей дуже насичений момент, коли це ніби, я не хочу говорити «народження нації», але ніби раптом виникає вогонь у серці кожного українця. І я просто відчув: вау! Я є свідком цього!
Я впевнений, що коли війна закінчиться, пройде пару років, усі знову почнуть воювати один з одним. Так буває завжди. Але в цей момент було неважливо, де саме я був в Україні, саме тут я відчув, що зняв гарну історію. Я можу завершити фільм із тим, що вже маю, але я хочу повернутися, і особливо хочу повернутися взимку, коли буде справді важко. Я хочу дозняти цих людей, які полонили моє серце і надихнули мене бути кращою людиною, дивитися на життя та труднощі й хотіти піднятися над ними. Я хочу спробувати вловити це ще краще. А якщо говорити про новини, я думаю, що ви не можете вмістити таку боротьбу в п’ятихвилинну новину.
Брайан Гопкінс
— Ваш фільм засновано на людських історіях українців з різних куточків України. Хто ці люди, це військові чи цивільні?
Я почав зі свого друга, який є професором у Львові. І він не дуже звик до того, щоб його знімали на камеру, але насправді він досить добре говорить. Він професор, і зазвичай подорожує і живе в Азії, Тайвані та Китаї., але зараз не робить цього через війну. Тепер він керує центром для біженців у своїй церкві, і тепер він став пастором, він став набагато більш відданим вірі. Він намагається створити притулок для людей, які тікають від бойових дій, одночасно, він намагається викладати та оплачувати рахунки, і це важко, бо ж професор не заробляє купу грошей. Тож він намагається все це тягнути одночасно.
Ще одна людина, з якою я провів час, це джентльмен, який родом буквально із мого рідного міста в США — з Клівленда. Звати його Ігор і він керує некомерційною організацією, назва якось пов’язана з відомим українським висловом «Рабів до раю не пускають». І він збирає кошти в Клівленді, а я його тут зустрів, і він їздить зі Львова на передову, доставляє допомогу у війська. Розумієте, він американський бізнесмен, володіє покрівельною компанією, він залишив свою компанію і просто їздить доставляючи потрібне на передову. І от я зустрів його тут і він каже: «Хочеш піти зі мною? Поїхали!». Так я потрапив у конвой із п’яти машин, і всі були забиті всякими речами для військових: одягом, безпілотниками та іншим. І ми їдемо це доставлятии… це було наче Різдво, ніби Санта на санях розвозить смаколики. Ігор є двомовним, тож допоміг мені заручитися в цей дух, він говорив про борг, який відчуває перед Україною, бо відчуває, що Україна зробила його такою людиною, якою він є. Я хочу глибше дослідити це, бо це є одна з речей, які я хочу висвітлити у фільмі. У мене тут є друг, українець, і він бере кожен доступний долар, який може, і надсилає з Тайваню додому — некомерційним організаціям. От звідки така любовна прихильність? Ви цього не бачите в Росії, коли всі намагаються виїхати з країни, тому що не хочуть воювати в якійсь безглуздій війні. Як бачите, тут є величезна різниця в людях.
Брайан Гопкінс
— Якщо говорити про «народження нації» в Україні та, за вашими же словами для подкасту «Taiwan talk», «чистий український націоналізм», то російська пропаганда намагається показати цей націоналізм як щось погане для іноземної аудиторії. Що таке український націоналізм, з вашої точки зору?
— Мені випала нагода зустрітися з послом Росії в Польщі. І я зустрів його наприкінці моєї поїздки та поговорив з ним. І він повторював усю цю нісенітницю щодо денацифікації. І я сказав: ви ж знаєте, що це фігня, правда? Я подивився йому прямо в очі і сказав: я був там, і якщо в Україні є нацисти, то не в більшому відсотку, ніж у вашій країні чи моїй країні, в США. Якщо ви зайдете в російський Telegram, ви побачите набагато більше антиєврейських коментарів, ніж в Україні. Я був в Одесі, був на єврейському кладовищі і знімав там. Я спілкувався з людьми і спілкувався про цей єврейський елемент, і якби ви вивезли євреїв з України, то зник би значний шматок країни, тому що це все взаємопов’язане і вплетене в тканину суспільства. Так що це нонсенс. Тому я йому сказав: коли ви говорите про денацифікацію, ви насправді маєте на увазі деукраїнізацію. А він каже: так. Він каже, що Україна — це найгірша з ідей і що Росія зобов’язана вбивати всіх, хто носить ідею української ідентичності як окремої нації, і що Росія серйозно ставиться до безпеки. Тому цілком зрозуміло, без сумніву, що це акт геноциду. Я працював над фільмом у Руанді. І це не Руанда. Це зовсім інша історія. Це не Голокост, бо це інший тип війни. Але кожну бібліотеку в кожному місті, де я відвідував, було підірвано. Я бачив пряму шкоду культурним об’єктам, і здавалося, ніби в них було поцілено навмисно.
Пропаганда — це те, з чим американці не були знайомі до приходу Трампа, тому що ми були просто лінивими і спочивали на лаврах. Тож російська пропаганда і те, що нам довелося пережити з Трампом, дуже схожі. І тому було цікаво спостерігати, як він вертів цим всім, щоб створити якусь помилкову еквівалентність.
Одна з центральних ліній мого фільму — що таке бути українцем? І 80% людей відповідали буквально одне й те саме. Вони казали однаково: бути вільними. Бути вільними! А інші 20% теж казали те саме, але їм пробірко було трохи часу, щоб дійти до тієї ж думки.
— Чи відчуваєте ви вплив пропаганди в США та на Тайвані?
— Якщо ви запитаєте будь-якого тайванця, він скаже, що китайська пропаганда — це те, що дуже поширене в соціальних мережах. Це ніби говорити щось прямо неправдиве, тут більше про натискання певних кнопок, які викликають конфлікт між групами.
Це дуже складно, бо якщо ви думаєте про всі ці речі з позиції пересічної людини, яку хвилює, щоб діти повернулися додому, щоб виконали домашнє завдання, щоб пес сходив у туалет, щоб приготувати вечерю… А мені довелося спробувати стати експертом у слов’янській історії щоб дослідити витоки українського конфлікту.
— Пропаганда намагається поширити серед українців меседжі про те, що світ втомився від війни. Ви відчуваєте, що світ втомився, а інтерес людей за кордоном менший, ніж дев’ять місяців тому?
— Я вважаю, що було б корисним разом з урядовцями зробити доступними деякі відеоматеріали, щоб кріейтори контенту могли використовувати високоякісні відеозображення з офіційних державних джерел для створення високоякісного контенту на YouTube. Бо не всі можуть дістатися сюди.
Я зняв фільм про розлив нафти, у мене був доступ до урядової бази даних, і я мав багато кадрів, і я використав офіційні кадри для монтажу разом із моїм фільмом. І таким чином я міг отримати те, що я ніколи не зміг би отримати сам. Тому, наприклад, все, що може бути доступним для творців контенту дійсно допомагає розповсюдити інформацію.
Ці розмови для #DMF2022 стали можливими за підтримки Представництва ЄС в Україні.
This content was produced with the financial support of the European Union.
– Брайан Гопкінс, американський документаліст
Але повертаючись до запитання, яке мене теж хвилювало, я думаю, ви знаєте, це так. Завжди знайдеться певна частина населення, інтерес якої затухає. Я вважаю, що ЗМІ дуже добре попрацювали у намаганні донести історії про Україну. Вони зіграли свою роль. Я думаю, що ми справді вивчаємо деякі нові уроки в новому медіа-ландшафті. Увесь світ співпричетний із війною, що відбувається в країні, розташування котрої на мапі більшість навіть не знала, і медіа тримають тут увагу протягом дев’яти місяців. Це досить дивовижно!
Я знаю, що під час війни в Перській затоці та під час війни в Лівії та Афганістані я навіть віддалено не був таким обізнаним про події, як зараз. Отже, ситуація змінюється з винаходом мобільних телефонів і з технологіями, до того ж українці дуже люблять свою країну і дуже кмітливі створюючи меми і привертаючи увагу медіа. Думаю, Тайвань повинен засвоїти цей урок, бо це дійсно корисно: є багато доступного матеріалу, з якого можна взяти для себе щось.