Медіа як інструмент для маніпуляції суспільною думкою під час виборчої турбулентності. Як цьому протистояти

Медіа як інструмент для маніпуляції суспільною думкою під час виборчої турбулентності. Як цьому протистояти

Конспект панельної дискусії на Donbas Media Froum 2019: “Медіа як інструмент для маніпуляції суспільною думкою під час виборчої турбулентності. Як цьому протистояти”

Модераторка дискусії Ангеліна Карякіна, українська журналістка, головна редакторка “Громадського” зазначила основні виклики, з яким доводиться працювати українським медійникам. На її думку це:

1) війна (контекст, в якому всім доводиться існувати, працювати і планувати своє майбутнє);

2) ринок (продовжуємо працювати в умовах токсичного, заполітизованого олігархічного ринку);

3) популізм (виклик не лише для українських ЗМІ, під час передвиборчої кампанії це призводило до певної поляризації суспільства);

4) зневіра у ЗМІ (окрім стандартного інформування також маємо постійно доводити, що ми варті довіри, що ЗМІ і блогери це різні речі, що телеканал телеканалу рознь, як то кажуть, тобто це певна подвійна робота).

Наталія Лигачова, шеф-редакторка інтернет-видання “Детектор медіа” розповіла, що ринок безумовно змінюється, і 5-6% його долі відіграють інформаційні канали. Вони мають великий вплив, і ми побачили це за результатами виборчої кампанії (3 телеканали, наближені до Віктора Медведчука сприяли зростанню рейтингу “Опозиційної платформи - за життя”). Крім того, ще однією зміною став великий вплив соцмереж і різних платформ контенту, який постачається аудиторії. Але тут ми маємо розуміти, що з одного боку, великий вплив соцмереж є і це засвідчила кампанія Володимира Зеленського. Але з іншого боку дуже велику частину того, що транслюють соцмережі складає телевізійний контент, або рефлексії на нього, бо і кампанія Зеленського почалася фактично з серіалу “Слуга народу”. Тобто ми бачимо, що телебачення дещо посунули інші засоби доставки контенту, але воно все одно відіграє дуже велику роль, і це навряд зміниться найближчим часом.

За її словами змінює ринок і суспільне мовлення, яке є одним із найбільших досягнень минулої п’ятирічки, минулої влади. Суспільний мовник показав, на що він здатен, як може впливати на порядок денний, коли створив найрейтинговіший продукт - передвиборчі дебати, але ми не побачили його на повну потужність. І в цьому, з одного боку, була велика провина влади, бо вона недофінансовувала його протягом тривалого часу, а з іншого боку - були певні помилки і нерозуміння стратегічних завдань керівництвом мовника. Він має розвиватися, як інформаційно-політичний телеканал. Крім того, більше допомоги мовнику мають надавати такі компанії та громадські організації, як “Громадське телебачення”, “Громадське радіо” як продакшн, виробник якісного контенту для мовника. Тобто коли ми розуміємо, що нова влада не буде згортати суспільний мовник, то розпорошення зусиль і донорських, і креативних, і творчих команд на кілька проектів треба припиняти і, все ж таки, працювати разом, перш за все, на одній платформі. Бо на великих каналах ми зараз бачимо дві тенденції, які характерні для всього світу, шоувізація будь-яких проблем і негативізація реального життя. І це саме те, чому має протистояти суспільний мовник або незалежні ЗМІ, навіть не телевізійні.

Андрій Романенко, журналіст, координатор Центру громадського контролю "ДІЙ-Краматорськ", поділився думками, що цього разу Донбас залишився поза фокусом, з усіма своїми проблемами, які є в окупованих, деокупованих і вільних територій. На місці була дуже добре помітна відсутність регіонального контенту, оскільки майже немає класичних локальних ЗМІ - вони всі контролюються певними групами впливу, кожна з яких просувала свого кандидата по мажоритарці. Відсутність регіональної якісної журналістики призводить до того, що на перший план виходять канали інформаційні та навіть пропагандистські. Це якраз та причина, через яку мажоритарка повинна бути знищена, коли кілька ЗМІ в районному центрі й трохи гречки здатні зробити будь-яку людину депутатом ВР і вивести її до вищого політичного ешелону.

Також важливим є питання, звідки регіони отримують інформацію, тому що є проблема проникнення соціальних мереж. Адже жителі маленьких міст і мешканці Донецької області живуть не в "розумному фейсбуці", а в інших соціальних мережах, в тому числі й заборонених. Крім того соціальна мережа замість того, щоб відкрити нам світ, насправді, дозволяє створити максимально щільну інформаційну бульбашку.

Великі телеканали не цікавить звичайне щоденне життя всіх регіонів України, а не тільки Донецької та Луганської областей - ми бачимо дуже мало історій життя людей в центральних ЗМІ. Але контекст того, що Донбас згадується там виключно в якості війни дійсно присутній. Натомість місто в 100 км від найближчих зон бойових дій - це абсолютно мирне, нормальне місто. І це провисання державної інформаційної політики, тому що ми можемо говорити і сперечатися про якийсь особливий політичний статус, але інформаційно вільні території Донбасу мають бути не з особливим статусом, вони мають бути простими містами і в цьому немає жодних проблем. Якраз суспільний мовник міг би ефективно витягати саме людські історії. Адже навіть після реформування на території Донецької області є дуже потужний корпункт цієї компанії й вони можуть робити цей контент і виносити проблеми дуже локальних громад Донбасу на дуже високий рівень.

Якуб Каленський, експерт Atlantic Council, співзасновник East StratCom Task Force – проекту Європейського Союзу з боротьби проти дезінформації (Чехія), розповів про дослідження зовнішнього медійного втручання у виборчі процеси в Україні. Зокрема, дослідники фокусувалися на російських державних медіа. Основний наратив - це спроба делегітимізувати весь процес, зобразити Україну, як не державу, а територію, неспроможну обрати свого президента, а за кілька років це взагалі робитиме Брюссель чи Вашингтон. Вони використовували будь-яку можливість зобразити Україну як об’єкт, як країну, яка діє абсолютно нелегітимно в нелегітимному полі, показати, що нею керують ПАРЄ і ОБСЄ. Ми знаємо, що Захід позитивно оцінював перебіг виборчого процесу в Україні, але Росія все це перекручувала на негатив. Тобто постійно мова йшла про якусь дискримінацію, наприклад, що в Росії не будуть проводитися вибори, не будуть залучені громадяни України, які живуть в Росії. Але чого ми натомість не побачили, якщо порівнювати з виборами в Європі за останні 3-4 роки, що не було дезінформаційної кампанії в контексті пріоритетного-непріоритетного кандидата. Звісно, було видно, що фаворитом у них був Юрій Бойко, але вони знали, що він не переможе, тож не було такої кампанії як, наприклад, під час виборів у Франції або Німеччині.

 

Рецепти протидії популізму та маніпуляціям

Як зазначила модераторка дискусії Ангеліна Карякіна, результати моніторингів показують, що впродовж парламентської передвиборчої кампанії більшість меседжів фактично всіх партій були радше зосереджені на якостях свого лідера та на певних обіцянках, ніж на поясненні, як до цих обіцянок можна дійти. Тобто ми розуміємо, що людям обіцяли якісь швидкі речі й мова йшла про те, чому один лідер кращий за іншого. Тож вона запропонувала експертам також обговорити рецепти того, що робити, аби і українське громадянське суспільство, і ЗМІ не піддавалися маніпуляціям і популізму та не ставали їх інструментом. 

За словами Андрія Романенка проблема надто велика і комплексна: “У мене немає готового рішення. Але мені здається, що ми повинні дуже серйозно зайнятися медіаграмотністю - це дуже важливо в сучасному світі. Ну, і ще є проблема журналістської саморегуляції та якості журналістських кадрів. У регіонах з цим ще гірше. Мені здається, це два першочергові завдання, які можуть хоч трохи позбавити нас проблеми популізму і всього поганого”.

На думку Якуба Каленського, в Європі багато різних підходів до протидії дезінформації як на рівні роботи уряду, так і на рівні громадянського суспільства, тож є безліч ініціатив, які можна запозичити. Можна виокремити 4 таких основні лінії зусиль, які варто докладати в боротьбі проти дезінформації: 1) документувати практичні приклади, щоб знати кількість таких дезінформаційних сюжетів, які існують, відстежувати тенденції, вимірювати успішність таких кампаній; 2) підвищувати обізнаність - розказувати історії про таку інформацію, викривати джерела, які надають ту чи іншу інформацію; 3) використовувати законодавство, аби обмежувати діяльність дезінформаційних видавництв та псевдо-ЗМІ, які використовуються в якості інформаційної зброї; 4) санкціонувати не лише осіб, а й компанії, які розробляють такі дезінформаційні хвилі.

А Наталія Лігачова зазначила: “Якщо вже в західній Європі є спроби заборони певних пропагандистських ресурсів, то Україні, яка на передовій війни з російською пропагандою, сам Бог велів, мені здається. Ми можемо боротися в тому числі заборонами, але необхідно розробити відповідне законодавство. І це, до речі, дуже велике прохання до нової влади – активізуватися в плані інформаційної безпеки та разом зі стейкхолдерами, експертами розробити відповідні законопроекти і прийняти їх. Варто згадати ще практику США під час “великої депресії” - етичний закон Хейса. Мені здається, що можна було б зараз новій владі разом з власниками великих телеканалів розробити такий офіційний чи неофіційний документ, де б прописати може не заборони, але пріоритетні ідеї для просування, у тому числі й в розважальному контенті”.

0