Завдання для «Донбас Медіа Форуму» на 2018 рік визначили медіа-експерти та журналісти

Завдання для «Донбас Медіа Форуму» на 2018 рік визначили медіа-експерти та журналісти

В Києві відбувся круглий столу «Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу в 2018 році. В чому сила журналістської солідарності», який був присвячений результатам «Донбас Медіа Форуму» в 2017 році і планам цього заходу на 2018 рік.

Під час заходу обговорювались теми:

використання «мови ворожнечі» в роботі журналістів та способи зменшити її використання;

лояльность або незалежність журналістів щодо дотримання правил професійної етики;

можливості місцевих медіа використовувати ресурси міжнародних донорів та ЄС;

партнерство місцевої влади, громади та медіа;

особливий статус журналістики в період кризи.

Дискусія в Києві дозволила зробити висновки щодо медіа-ситуації в регіоні.

Частину висновків представив одним з організаторів Форуму журналіст Олексій Мацука - дивіться доповідь.

Під час заходу в Києві обговорили наступні теми:

які виклики існують для місцевих медіа Донбасу в 2018 році та як їх мінімізувати?

як знайти можливості для професійної солідарності журналістів в Україні?

як дотримуватись стандартів журналістики під час криз та конфліктів і зберігти безпеку редакції?

основні напрямки тем для дискусій, які необхідно включити в програму «Донбас Медіа Форуму 2018».

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

В обговоренні взяли участь:

Сергій Томіленко — голова Національного Союзу Журналістів України
Тетяна Селезньова — радник Міністра з питань тимчасово окупованих територій та ВПО України
Олексій Мацука — голова «Громадьского телебачення Донбасу»
Тетяна Попова — екс-заступник міністра інформаційної політики України, голова ГО «Інформаційна безпека»
Тетяна Ігнатченко — Донецька обласна військово-цивільна адміністрація
Діана Дуцик — виконавчий директор ГО «Детектор медіа»
Андрій Діхтяренко — журналіст «Радіо Свобода» та редактор «Реальної газети»
Дмитро Шибалов — журналіст інтернет-порталу «Донецькі новини»
Оксана Майдан — представниця Internews
Олександра Павловська — представниця Internews
Ірина Троян — представниця IRI
Радослава Чекмишева — представник фонду «Відродження».

Наводимо окремі цитати виступаючих:

Олексій Мацука: 

Мета цього заходу — обговорити реальні виклики для медіа, які сьогодні є по Сходу України. Ми знаємо, що Донбас стає сам причиною для конфліктності в професійному середовищі. Сам процес висвітлення питань на Донеччині і Луганщині викликає токсичність в експертному середовищі. Ми знаємо про те, що є претензії щодо стандартів роботи журналістів, які працюють на Сході України. Ми знаємо, що є попит суспільства на чорно-білу журналістику сьогодні. І знаємо, що деякі блогери і окремі медійні організації намагаються задовольнити цю потребу через розповсюдження так званого патріотичного контенту. І це не стільки претензія один до одного, скільки просто спроба розібратися за цим «круглим столом», що з цим робити, як знайти спосіб побудувати комунікацію між журналістами, які працюють на Сході, між медіаекспертами, які займаються моніторингом цього процесу, між аудиторією. Ви знаєте, що ми проводили «Донбас Медіа Форум» в 2017, 2016, 2015 роках. І цей захід всі три роки був присвячений зниженню мови ворожнечі в медіа. Цього року знову ми винесли цей лозунг на обговорення, але суспільство сприйняло, що ми намагаємось щось зробити не так, що нібито припустимо використовувати мову ворожнечі, що, навпаки, треба більше мови ворожнечі, бо іде війна і інші аргументи. І для мене це було дивно, тому що і 2015, і 2016 роках ми абсолютно під тими ж лозунгами проводили цей захід. Ми знаємо, що це викликало певну дискусію також всередині експертного середовища, де обговорюються питання щодо припустимості чи неприпустимості використання різних слів на четвертому році збройного конфлікту. Ми все ще говоримо про словник. І деякі медійні організації пропонували власні словники. Протягом 2017 року відбулися якісні зміни споживачів інформації, яких можна умовно розділити на три групи. Перша група споживачів потребує однозначних думок і позицій у публічній інформації, тобто проросійська, проукраїнська, проамериканська, профранцузька і так далі — біле і чорне. Друга сприймає матеріали адаптовані під конкретні проблеми. Наприклад, інформація про перелік документів, необхідних для отримання пенсій тими, хто мешкає на тимчасово окупованій території. Тобто інформацію розглядають виключно як інструмент допомоги їм самим, де більше можна взяти гуманітарки, взяти допомоги, куди звертатись, куди дзвонити і так далі. І третю групу цікавлять матеріали, в яких інформація висвітлюється виключно критично, з великою кількістю певних оцінок цієї критики, а також певними фактами та з високим ступенем фактчекінгу. Ця група поки така гібридна виходить. І як можна побачити, інтереси першої групи (чорно-білої) та третьої групи, яку цікавлять факти і фактчекінг, суперечать. При цьому інтереси третьої групи становлять сьогодні, на наш погляд, основу для того, щоб саме з ними через наші медіа почати працювати. За нашими спостереженнями і за спостереженнями наших партнерів соціологічних компаній це якраз є 85% користувачів інформації, тобто це більшість населення і в Донбасі, і в Україні в цілому, яка сьогодні залишається фактично без якісної журналістики. Ми знаємо приклади якісних контентів, які виготовляються. Але все одно вони прикриваються «жовтими» заголовками і певними «жовтими» закликами. Це сьогодні є. Щодо налагодження діалогу та вирішення проблеми узгодження подання контенту про події на Донбасі ми вважаємо, що необхідно вжити заходів щодо протидії мові ворожнечі та формування змістовного контенту. Це підвищення медіакультури журналістів шляхом участі в заходах підвищення професійної майстерності, відмова від створення заангажованих матеріалів і подальше вкорінення стандартів професійної етики у діяльність журналістів, впровадження системи постійного моніторингу щодо використання мови ворожнечі в матеріалах ЗМІ.

Untitled

На фото: Олексій Мацука

Діана Дуцик: 

Є провали в комунікації з боку державних органів влади. Ми робимо моніторинг комунікаційної політики влади щодо Донбасу.  Немає чіткої лінії органів влади щодо Донбасу. Кожен орган влади посилає свої сигнали або не посилає взагалі. І немає цього єдиного голосу. І відтак медіа не можуть замінити функцію органів влади в сенсі комунікації. Медіа можуть транслювати лише ті меседжі, які йдуть від органів влади. А якщо ці меседжі не йдуть або вони йдуть в специфічний спосіб і по специфічному трансформуються, то тоді ми маємо той результат, який маємо. І це теж питання до комплексного рішення цих проблем. Тому, якщо ми говоримо про майбутню програму «Донбас Медіа Форуму», то я би вибудовувала її в такому сенсі, щоб був комплексний підхід до цієї проблеми, і подивитись на цю проблему комплексно. Дуже важливо подивитись на медіа і на інформаційну складову комплексно, тому що ця складова теж має свої підтеми, і можна їх розкласти на ці підтеми.  Проговорити це, подумати який може бути вихід, яка може бути програма в майбутньому виходу і рішення для цієї ситуації.

Прийшла пора знайти точки дотику і зрозуміти, що ми в одному човні. І якщо він потоне, то потонемо ми всі разом.

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

На фото: Діана Дуцик та Сергій Томіленко

Тетяна Селезньова:

Медійна спільнота часто не розуміє, як діють правила всередині державних інституцій. Відповідно, тут розпочинаються міфи. Тут розпочинається приломлення інформації, і вона вже не є релевантною. Проблему в комунікації між державними органами влади і медійними структурами я бачу наступну: це абсолютно дві паралельні реальності, абсолютно немає розуміння, як працює держава, хто за що відповідає. Мені здається, що головне – ставити правильне запитання і розуміти, як працює система. Коли ми навчимося це робити, буде більше розуміння.

Тетяна Ігнатченко:

Мені здається, що головне – ставити правильне запитання і розуміти, як працює. Коли ми навчимося це робити, буде більше розуміння. Мені сподобалось на минулорічному «Донбас Медіа Форум», запам’яталося, що ми чи не вперше артикулювали і підняли на широкий загал питання абсолютної недовіри всіх до всіх: журналістів до влади, влади до журналістів, суспільства до державної інституції, державних інституцій ще до чогось. І мені на наступному «Донбас Медіа Форумі» хотілося б про це докладніше поговорити, можливо, знайти якісь шляхи порозуміння, якісь точки дотику. Особливо на Донеччині вкрай важливо говорити не лише про критику і про щось погане, а знаходити позитив. Я не говорю як представник влади. Насправді, я говорю як журналіст. Я і стала представником влади через те, що мені, як журналісту, вже хотілося інших новин, не війни, не руйнувань, а відбудови і якогось повороту до миру. Від наступного «Донбас Медіа Форуму» я б хотіла конструктивного діалогу, відштовхуючись від тих результатів, які ми отримали на минулорічному форумі, щоб ми поглибили цей діалог стосовно відновлення довіри між різними інституціями.

Сергій Томіленко:

Я більше прихильник моделі чіткої відповідальності за ту сферу, за яку опікуються чиновники, за яку опікуються журналісти. Я вважаю, що для України і для взагалі для будь-якої країни шкідлива вся ця риторика — наша влада, ви нас зрозумійте. Відповідно, весь цей нашизм з деклараціями, є небезпечним, бо він все одно розмиває професійні стандарти і розвиває незалежних журналістів. Бо влада завжди не ідеальна… Ми хочемо ідеальної влади, ми хочемо ідеальної відповідальності, щоб ті, хто має в країні повноваження, наближали мир, допомагали людям, не поширювали якусь ворожнечу в країні, щоб ми розуміли, що Україна — цивілізована, демократична країна. Але це ідеал. Безпосередньо влада реалізовується чиновниками, конкретними людьми на конкретних посадах. Я не хочу узагальнювати, що всі чиновники погані, але у нас дуже багато прикладів, пов’язаних із корупцією і на військових бюджетах, і на відповідальних посадах. І ми бачимо, що є ризики. Чиновники прийшли, вони підзвітні перед суспільством. Вони повинні докладати. Журналісти мають зберігати незалежність, повинні ставити незручні питання щодо висвітлення позитивних нових або інших. І це ще питання майстерності до комунікаційних служб. Необхідно підвищувати як професійний рівень журналістів, молодих журналістів, які мають дійсно вивчати механізм функціонування зони відповідальності влади. Ми говоримо про зростання професійності журналістів, але треба так само владі і чиновникам будувати, як вони гарні і позитивні новини будуть транслювати, в який спосіб. І це завдання універсальне для влади хоч в Африці, хоч в Сполучених штатах, як добру новину донести до суспільства. А суспільство має право знати, що відбувається, і дали приймає рішення. Тому я вважаю, що це небезпечне зближення. Бо потім втрачатиметься довіра і до журналістів, до медіаорганізацій, якщо вони будуть здружуватись з міністрами, з різними організаціями. Ці стосунки все одно мають бути незалежні. При цьому необхідно і в своєму середовищі журналістському нам обговорювати, чи та критика, чи ті розслідування є об’єктивні, за стандартами, чи це інструмент зловживання медіатехнологіями, політизація.

Ключовий виклик для незалежності українського журналіста і українських медіа — це відсутність клімату економічної свободи.

Коли ми говоримо за місцеві медіа Донбасу, то найбільший виклик — це те, що немає нормального рекламного ринку, бідність населення в плані купити газету собі, економічна залежність.

Базовим для нас, як для журналістської організації, є питання журналістської солідарності. І те, що ми пропонуємо на «Донбас Медіа Форумі 2018 року» - це обговорювати питання того, як ми маэмо опиратися політикам, які намагаються роз’єднувати журналістів, як ми захищаємо права журналістів. На сьогодні дуже помітно, коли окремі політики вважають, що права окремих журналістів можуть порушуватись з патріотичних міркувань, що, наприклад, ці журналісти або редакція не достатньо патріотичні, значить, можна застосувати таку санкцію, як арешт, як якісь обшуки, бо це ми боремось нібито з якимось ворогом. 

Тетяна Попова: 

Треба обов’язково журналістам спілкуватися з владою. Я дуже раджу додати пункт спілкування з владою до форуму наступного року. Тому що влада як тоді, так і зараз, продовжує робити ту саму помилку. Журналісти владі нічого не винні, крім дотримання законів, взагалі нічого не винні. Їх взагалі не має цікавити, що про це думає влада. Вони мають робити свої запити, а влада має відповідати. Вони не мають підлаштовуватись, вони не мають питати міністра тільки звідси і до обіду. Вони мають робити свою роботу так, як вони вважають за потрібне відповідно до свого редакційного завдання. І проблеми з комунікацією — це проблема чиновників і органів державної влади, а ніяк не журналістів. В будь-якому разі інших журналістів у нас для вас немає. Вони такі, які є. І приймайте їх такими, якими є. Відносно того, що це плекає недовіру. Насправді, останні дані дослідження показали, що ті, хто вирішив вже голосувати, вони б проголосували. І сьогоднішні партіі коаліції отримали 15,2% загалом. В принципі, 85% — це і є недовіра до влади, яка сформувалась. Недовіра до влади, яка сформувалася через недостатньо хорошу комунікацію, через те, що робиться одне, а розказується інше, через те, що хтось непрофесійний, хтось реально краде гроші. В принципі, в нормальних країнах були б вже перевибори при такому високому рівні недовіри. В комунікаціях треба відноситись до послуг, які надають органи державної влади, як до звичайного продукту. Наприклад, в Британії британська армія — це найбільший рекламодавець. Я не знаю, чи це пов’язано з тим, що комунікаційникі, які залишись при владі в Україні, це колишні політруки, чи якась інша причина, але вони чомусь вважають, що вони мають примушувати журналістів щось робити, запускаючи проти них дезінформаційні кампанії. Відноситись до послуг треба як до продукту.

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

На фото: Тетяна Попова

Влада почала війну з журналістами сама минулого року, як тільки почалися великі антикорупційні розслідування в цьому консорціумі журналістів. І ця війна продовжується, нажаль.

І я поки що не бачу ніяких позитивних виходів з цієї ситуації, крім того, що рейтинг падає. І це все більше робить нас впевненішими, що наступного разу ситуація поміняється. Яким чином вона поміняється, якими будуть нові люди, які в них будуть комунікаційники ще невідомо. Але це говорить про те, що помилки стають все більшими, і самі себе заганяють в глухий кут. Владу все одно треба запрошувати, з ними розмовляти, фіксувати всі порушення проти журналістів, які відбуваються. Я б радила робити з максимально широким колом тих людей, які б оговорювали, яким чином формувати критерії оцінки. 

Андрій Діхтяренко:

В 2017 году мы очень много внимания уделяли медиаструктурам, которые создавались на этих территориях. Сначала это просто был интерес, поскольку нам, в принципе, интересно, что там происходит. Потом я начал понимать, что то, что происходит там, имеет очень интересные рифмы с тем, что происходит здесь. Во-первых, самый большой уровень недоверия и ненависти к журналистам за всю свою жизнь я, находясь в Луганске, испытывал в 2014 году. На журналистов нападали открыто на митингах. Журналистов не любили как представителей проукраинских сил, о чем мало говорят. Очень сильно не любили сторонники «русского мира».

В 2017 году я начал ощущать, ходя по Киеву, что уровень нелюбви к журналистам начинает потихоньку приближаться к 2014 году, потому что в 2013 году вообще ничего подобного не было. В 2014 году такой всплеск агрессии. А в 2017 у меня появилось ощущение опасности, что этот уровень начал нарастать. Еще немного, и журналистов начнут бить. И журналистов начали бить. Журналистов начали убивать.

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

На фото: Андрій Діхтяренко

Это стало очень тревожно для меня. И если вернуться к оккупированным территориям, у них все очень хорошо с правильными вопросами к представителям власти. Журналисты там практически не задают неправильных вопросов. Они стараются вообще лишний раз не открывать рот. Более того, событие, о котором я не мог не написать, я написал о нем в Фейсбуке. Это так называемый переворот в Луганске. Он ознаменовался тем, что все представители медиа в дни, когда вооруженные люди вышли на улицы, молчали. Они не говорили за представителей Плотницкого или за представителей Корнета, они просто молчали. В определенный момент система страха, которая началась в 2014 году в Луганске, еще до того как сепаратисты захватили власть, настолько сцементировала и обездвижила журналистов, что, когда начался очередной кризис, журналист полностью перестал выполнять не то что свои профессиональные функции, но даже какие-то общественные функции, какие-то настоящие порывы, которые привели этого человека в профессию. Я задал себе вопрос: а далеко ли мы находимся сейчас, в 2017 году, здесь в Украине с огромным разнообразием медиа, которые вроде как отражают разные точки зрения, от той ситуации? И побоялся, что, наверное, не сильно. Кстати, ситуация, когда журналисты на оккупированных территориях вдруг резко переставали говорить, мне напомнило другой момент. Не буду называть населенный пункт, потому что не хочу никого огульно обвинять в чем-то. Находясь года полтора назад в одном из населенных пунктов в «серой» зоне, на линии разграничения с нашей стороны (обстреливаемый маленький поселок), я нашел подшивку районной газеты, которая издавалась в этом поселке. И начал ее листать. Мне было очень интересно, что они писали в 2014 году, когда этот населенный пункт переходил из рук в руки, и происходили самые судьбоносные события, которые на годы вперед, на десятилетия вперед уже обеспечили развитие и судьбу этого населенного пункта. И летом 2014 года эта газета до того момента, как она выходила (по-моему, до июня—июля), писала вести с полей. Были интервью с главой районной администрации абсолютно вышколенные, абсолютно выхолощенные. Там не было вообще ничего про войну. И самое страшное, что благодаря этому негативному отношению, благодаря давлению и даже внутренней цензуре (внутренней цензуры сейчас очень много), которая есть у большинства журналистов в нашей стране, мы потихоньку начинаем доходить до края, который, как мне кажется, я увидел в Луганске в ноябре этого года и в этом населенном пункте, который сейчас на украинской территории, как они освещали события в 2014 году. Это страшная опасность. Говорить о том, что общество начинает становиться тоталитарным, не хотелось бы. Я хочу подвести к тому, чтоб в следующем году на форуме «Донбасс Медиа Форум» эту тему обсудить. Хочу присмотреться к сепаратистским медиа не с точки зрения того, что это медиа врага, не с точки зрения того, что нужно над ними сейчас всем весело посмеяться и сказать «как хорошо, что мы не такие», я хочу их изучить с точки зрения того, во что мы все можем превратиться. Я бы очень хотел эту тему поднять.

Радослава Чекмишева:

Після цьогорічного «Донбас Медіа Форуму» я написала матеріал «Дві реальності Донбасу», який вийшов на «Детектор медіа» і викликав дуже жваве обговорення. Тому що мені почали розказувати, що я не так все сприйняла, що бідні-нещасні ЗМІ Донбасу не можуть не передруковувати загальнонаціональних ЗМІ матеріали, і те, що вони не пишуть про війну, це правильно, так має бути, бо вони живуть в цьому. Але головний меседж цього матеріалу полягав в дуже простій тезі, що непрофесійність журналістів настільки розлючує, що їм не вистачає більше таланту, часу, можливостей для того, щоб написати свій матеріал, а передрукувати його з загальнонаціональних медіа. І в цій позиції (я тут переходжу як представник донорської організації), напевно, і полягає проблема. Тому що, коли ми збираємося, наприклад, в такому колі, то всі професіонали, всі знають, як потрібно, як має бути і що з цим робити. Але коли ми виїжджаємо і бачимо приклади регіональної преси чи в конкретних регіонах, то це дуже часто лякає. Тому що, якщо передрукують, виправивши помилки в прес-релізі, то це вже добре. А буває гірше — з тими ж помилками, які є. І фонд це розуміє і розуміє цей виклик, тому ми працюємо в декількох напрямках. По-перше, ми займаємося вузькою спеціалізацією журналістів. Наприклад, особисто я, займаючись напрямком паліативної допомоги, зібрала пул журналістів, які пишуть на соціальну тематику.

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

На фото: Радослава Чекмишева, Ірина Троян, Віктор Літвінов

Оксана Майдан:

— Internews намагається бути майданчиком для дискусії, тому що ситуація і в медіа, і в державі складна. Однозначних відповідей на складні запитання не існує, тому дискусії є надзвичайно корисним знаряддям для пошуку оптимальних шляхів вирішення непростих задач. Internews заохочує не розділяти медіаспільноту на західну, східну, Донбас, центральну, кримську, а об’єднати, в дискусіях, для початку, тому що всі живемо в одній країні. Internews цього року зробив крок вперед щодо об’єднання. Ми підтримували «Донбас Медіа Форум». Наші представники брали участь у «Львівському Медіа Форумі». Але ми організували Національну Медіа Розмову на початку листопада, куди запросили всіх: і зі Львова, і з Донбасу, і з усіх регіонів. Щодо наших пріоритетів, то Internews сприяє тому, щоб журналісти доносили правду (незаангажовану інформацію) незалежно від фінансування та політичних поглядів. Окремої дискусії заслуговує питання саморегуляції у медіаспільноті. На Національній Медіа Розмові одна із дискусій була присвячена спів-регулюванню, де взяли б участь і державні регуляторні органи, і представники телекомпаній, комерційних та некомерційних медіа організацій, щоб спільно виробляти правила поведінки медіа спільноти згідно з українським законодавством, з міжнародними стандартами, у ситуації, яку зараз маємо в Україні.

Виклики та можливості для ЗМІ Донбасу

На фото: ліворуч - Оксана Майдан, праворуч - Олександра Павловська

Дмитро Шибалов:

— В ходе дискуссии был озвучен важный мессидж «сложно играть по правилам, если нет правил, если нет стратегии относительно контента, относительно того, какую информацию подавать неподконтрольным территориям, как освещать работу, что делать». У нас сегодня же либо «мовою ворожнечі» вещаешь, либо воспринимается, что пиаришь Путина и «республики». А золотой середины так и не найдено до сих пор. А запрос на эту информацию есть, и он огромный. И это не только полезная информация, как пересечь блокпост, но и что происходит у нас в городе глазами «оттуда». Потому что людям это надо. Основная часть читателей «Донецких новостей» — это переселенцы. У наих за линией разграничения остали не только дома, квартиры, главное — родные, близкие люди. Они хотят знать, что «там» происходит. Но они же хотят, стобы «туда» донесли информацию, что происходит на свободных территориях. Но не «мовою ворожнечі». Опять-таки мы имеем посыл от наших земляков, оставшихся за линией разграничения. Они внимательно следят за происходящем в Украине, т. к. многие понимают — рано или поздно, всё закончтся, и неподконтрольные территории вернутся в Украину. Им важно понимать, что их, живущих при оккупации, ждет в дальнейшем. И для них важно получать информацию без ярлыков и обвинений, что они там все «террористы» и «сепаратисты». И это только капля тем для обсуждения. Я бы предложил на следующий год, чтобы эта стратегии работы исходила от донецких журналистов. Никто не поймет регион лучше людей, которые там выросли, жили и там работали. Именно от них должна исходить глобальная стратегия коммуникации с неподконтрольными территориями. Мы знаем, что есть ментальные отличия между Западом и Востоком Украины, и они никуда не денутся. Они действительно есть. Мы немного другие люди, немного другие интересы, немного другой образ жизни. Поэтому для этих территорий донецкие журналисты должны вырабатывать эту огромную коммуникационную стратегию.

0